Ср. Вер 28th, 2022

Незрячий спортсмен Едуард Поліщук погодився прийти в редакцію з однією умовою: в газетній публікації не має бути жалісливих ноток. Інвалідність, вважає хлопець, хоч і ускладнює життя, та спонукає до самовдосконалення

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

«ВИБАЧТЕ, ДИВЛЮСЬ ЧЕМПІОНАТ СВІТУ…»

Коли почула ці слова в телефонній трубці, то подумала, що помилилася номером. Знала ж, що Едуард — «тотально незрячий». Але не відала, що хлопець сам собі відкрив вікно у світ, освоївши сучасні комп’ютерні технології, вдосконаливши програмне забезпечення, і тепер реально має змогу відстежувати всі події в світі шахів, читати спеціальну і художню літературу, спілкуватися через Інтернет і ще багато чого.
— З 2004 року, відколи в домі з’явився комп’ютер, я не переставав над ним мудрувати. Починав із сяких-таких неліцензійних програм, збирав щось «з кусків», адаптовував, пристосовував і тепер це — мої очі. Зараз без комп’ютера неможливо чогось досягнути в такому виді спорту, як шахи. Та й взагалі всім незрячим комп’ютерна техніка могла б істотно допомагати в житті, але не всі вміють використовувати її можливості, — каже Едуард, якого друзі й знайомі напівжартома називають «комп’ютерним генієм».
Деталі технічного характеру, про які хлопець розповідав нам, для непосвячених — «китайська грамота», суцільні терміни, що потребують перекладу. Свої винаходи Едуард у секреті не тримає, готовий ділитися з усіма, хто проявляє інтерес. Займається з початківцями, навчає бажаючих використовувати комп’ютер, як «орган зору». Шкодує лише, що більшість з них обмежуються найпростішими знаннями.

— Едуарда переважно просять, щоб «навчив говорити» мобільні телефони, комп’ютери, і незрячі, і люди зі слабким зором. Бо шкода зовсім «посадити» очі, вдивляючись в екран, — доповнює приятель нашого співрозмовника Олександр Четвериков, теж інвалід по зору, але не «тотальник».

Молоді люди дружать із дитинства, і до редакції Саша супроводжував Едуарда. Захоплення в них теж спільне — шахи, то ж шахівницю прихопили з собою. Фігурки на маленьких «ніжках» фіксуються у дірочках на дошці, щоб гравці випадково не змели їх.
— Та не треба на цьому акцентувати увагу, що в незрячих якісь особливі шахи. Коли граємо десь у поїзді чи в автобусі, а хтось розпитує, то я кажу, що це просто дорожня шахівниця. А то починають задавати запитання: «Як ви, сліпі, кудись їдете, як їсти готуєте, одяг перете, в шахи граєте?..». Нема тут про що говорити, людина може в будь-якій ситуації навчитись собі давати раду, розвивати свої здібності і досягати іноді більшого, ніж ті, хто не має вад, але лінується над собою працювати, — переконаний Едуард. — Ось у мене дівчина у Львові, як і я, не бачить. Про неї в газеті писали: «Бідненька, як вона сама на пари в університет добирається, як лекції конспектує». Між іншим, із «червоним дипломом» закінчила…
Хлопець незрячий від народження. Хто винен у тому, що він мусить жити у вічній темряві, достеменно не знає, є підозри на травму при пологах. Батьки, брат із сестрою жодних порушень зору не мали. Свого найменшенького Поліщуки куди тільки не возили в пошуках лікарів, які б допомогли хоч частково відновити зір, але марно. Коли прийшов час йти до школи, довелося віддавати дитину до Львівської спеціалізованої школи-інтернату для незрячих. Роки навчання Едуард згадує без нарікань:
— Там я і «підсів» на шахи. Пробував себе багато в чому — і на баяні вчився грати, і на фортепіано, і на плавання ходив, і в інші гуртки записувався, але лише шахами захопився всерйоз і надовго. Бо це гра, яка вчить мислити стратегічно, тренує розум, розвиває аналітичні здібності.

«ДЕПУТАТІВ НЕЗРЯЧИХ НЕМА. ПОКИ ЩО»

Під час урочистостей з нагоди Міжнародного дня інвалідів Едуарда Поліщука відзначили як одного з кращих спортсменів обласного центру «Інваспорт». Сьогодні він — кандидат у майстри з шахів, бере участь у всеукраїнських турнірах. Але, як з’ясувалося, є в юнака ще одне захоплення — пауерліфтинг. І був у його житті період, коли штанга майже перемогла любов до шахів. Та важка травма ноги змусила на тривалий час відмовитися від силових навантажень.
— Довгі місяці «у гіпсі» мусив проводити в чотирьох стінах квартири. І шахи були найкращим порятунком від самотності, депресії і навіть болю. Активні заняття допомогли відновити форму. Влітку їздив на турнір до міста Мукачеве, цікаво було зустрітися зі знайомими шахістами, перевірити свої сили. Серед незрячих українських гросмейстерів є багато таких, які чимало досягли і в спорті, і в житті. Це й Сергій Васін, й Іван Яцишин, і багато інших, які успішно поєднують шахи, бізнесову діяльність з громадською роботою. У них намагаюсь вчитися. Але і з пауерліфтингом прощатися не збираюся, якщо не вдасться позбутися наслідків травми, то бодай для себе буду займатися, — обіцяє Едуард, нарікаючи, що без звичних тренувань у спортзалі набрав трохи зайвих кілограмів, обважнів і знудьгувався.
Тренувати і м’язи, і мозок хлопець має змогу завдяки Волинському центру з фізичної культури і спорту для інвалідів, який очолює «хрещений батько» багатьох неповносправних чемпіонів Володимир Дмитрович Гащин.
— Володимир Дмитрович дбає не тільки про найбільш перспективних спортсменів, які можуть стати чемпіонами, а про всіх нас. Виділяє кошти, щоб можна було поїхати на шахові турніри, цікавиться успіхами. Далеко не в усіх областях є такі центри інвалідного спорту, — хваляться хлопці.
В пошані спорт і в обласній організації УТОС.
— Наша організація об’єднує понад дві тисячі інвалідів по зору, третина з них — тотально незрячі. Маємо реабілітаційний центр, де допомагаємо людям адаптуватися до життя у темряві. Діє школа, яку відвідують не тільки діти, а й дорослі, бо щорічно виявляємо тих, хто елементарної освіти не одержав. Є в нас своя хорова капела. Вчимо людей комп’ютерної грамоти. І шахова школа у нас ще з радянських часів сильна, — перелічував напрямки діяльності організації її очільник із 43-річним стажем Юрій Прокопович Симончук.
Добрим словом згадував багатьох незрячих шахістів, серед них і Володимира Васильовича Петріва, вчителя історії за фахом, педагога за покликанням. 19 років — із часу створення центру інвалідного спору — Володимир Васильович прищеплює молоді інтерес до шахів.
— Сам не бачить, дружина внаслідок хвороби теж повністю втратила зір, і з донькою така ж біда. Інший вже б впав духом. А цей чоловік завжди врівноважений, інтелігентний, своїм вихованцям віддає дуже багато часу й сил. Возить їх на змагання, опікується, як рідними, — розповідали в «Інваспорті».
Тож не випадково ми й від Едуарда Поліщука чули, що йому дуже пощастило з тренером. І хлопець, і його наставник із вболіванням говорили про проблеми розвитку улюбленого виду спорту на Волині. Справді, серйозні турніри в нас рідко проводять, і в клубі «Біла тура» нема таких умов, як у клубах на Львівщині, в інших «шахових областях». Незрячі шахісти можуть лише позаздрити своїм суперникам, скажімо, зі Львова, для яких спеціальні «озвучені» електронні годинники закупили в Іспанії.
— Ми, звичайно, граємо і без них, кожен пристосовується, як може. Нам до незручностей не звикати. Світ довколишній для незрячих не дуже доброзичливий і безпечний. Прийдеш на тренування, чуєш, що хтось ледве в яму, вириту посеред тротуару і необгороджену, не звалився, інший проїхав зупинку, бо рідко їх назви оголошують у транспорті. Добре, що в Луцьку тепер є центр соціального супроводу, але ж п’ять разів на день туди телефонувати не будеш. На жаль, сьогодні серед депутатів і на місцях, і у Верховній Раді нема незрячих, — констатує Едуард і додає: — Поки що.

На фото: Поки штанга «відпочиває», Едуард Поліщук (на фото зліва) міряється силою за шахівницею.

Джерело.