Чт. Лют 9th, 2023

подружжя Поліщуків зі старшою донечкою

Голова Стрийської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії» Едуард ПОЛІЩУК разом з сім’єю 13 березня виїхав за кордон.  Нині проживає у м. Аусбург, що в Німеччині. Там він намагається   вести активне життя та переймає досвід незрячих, вивчає інфраструктуру доступності, щоб після повернення додому втілювати нові проекти в Стрию.

Працює і на інформаційному фронті, в цьому допомагає журналістка Олександра Силик. Відзнятий матеріал розміщує у соцмережах,  на ютуб. Розповів і про те, як війна змусила поїхати на чужину.

  • Переїхали за кордон, перш за все, через те, що було дуже моторошно від сигналів сирен, і ми з дружиною боялися за дітей. Якщо я був би сам, то ніколи б не поїхав з України. У мене дві донечки. Старша вже пішла тут в садочок. Звичайно, на чужині не так, як вдома. Почуваєшся невпевнено, зокрема через мовний бар’єр. Відбувається інтеграція у нове життя: державу, закони, культуру, їжу. Та я радий, що моїм дітям тут спокійніше.  Але серце болить за українців, коли читаю ЗМІ, слухаю різні джерела інформації.
  • Як Ви обирали, куди поїхати? Чому Німеччина, місто Аусбург?
  • Ми вагалися до останнього, чи їхати, чи не їхати. Варіантів було багато у різних країнах. Важливими для мене були соціальна складова, підтримка держави, оскільки ми з дружиною обоє маємо інвалідність по зору. Фінансова складова була не на першому місці, а, власне, соціальна захищеність у пріоритеті й можливість розвитку для дітей. Коли є діти, то в першу чергу думаєш про них, вже потім про себе.
  • Ви проживаєте в Аусбургу в спеціальній установі, де є всі зручності для людей з вадами зору. Як потрапили туди?
  • Потрібно розказати коротеньку історію. Я познайомився з волонтерами з громадської організації «НЕЄМІЯ» з м. Ужгорода і, власне, вони нам запропонували виїхати до Німеччини, яка відповідала усім нашим потребам, критеріям. З великим розумінням до нас поставилися, бо це не все так просто – двоє незрячих з двома маленькими дітьми і собака. Ми пішки перейшли кордон в Ужгороді в Словаччину. Після цього  нас забрали волонтери з м. Мюнхен і привезли у місцевість поблизу Мюнхена. Жили у великому будинку. Все ніби було добре та не було комунікації з містом. Завдячуючи волонтеру Дмитру з Мюнхена та нашій добродійці Тетяні з «НЕЄМІЯ», домовилися, щоб ми переїхали в Аусбург в спеціалізований будинок. Це такий гуртожиток для незрячих, де все облаштовано і зручно. Ліфт «розмовляє», всі кнопки «підписані».
  • Наскільки адаптувалися у місті?
  • Місто пристосоване до життя людей з різними нозологіями. Але є теж нюанси. Здається, що ці прилаштування не до кінця продумані. Наприклад, ми відкрили рахунок у банку та, зайшовши в електронний додаток, з’ясувалося, що він недоступний для незрячих.  В Україні додатки різних банків мають голосові функції й незрячі можуть ними користуватися. Тобто такі операції, як поповнити мобільний, перекинути кошти з картки на картку чи інші можна самостійно зробити. А тут незрячий безпорадний. Я вже написав запит до банку, щоб з’ясувати, чому немає доступності для категорії таких людей, як незрячі. Мені відповіли, що у них ніхто таким не користується. Так, що українська діджиталізація в цьому плані краща. В Німеччині бюрократії багато, листування багато. Постійно треба чекати, щоб отримати якийсь документ, тому набираємося терпіння, бо нічого не можна з тим вдіяти. До цього потрібно звикнути. Це такий стиль життя у німців.  Щодо світлофорів, наприклад, є теж ряд зауважень. Немає спеціальних направляючих плиток (тактильних знаків) для того, щоб зрозуміти, що там світлофор. Я просто запам’ятовую, що він праворуч біля велосипедного паркомісця.  Треба бути дуже уважним і слухати, коли переходиш дорогу. Не скрізь працює вібрація від кнопки, яку натискаєш для того, щоб ввімкнулося зелене світло. Думаю, це зроблено перш за все у місцях, де пожвавлений рух і є реальна загроза для незрячих. Мені цікаво все, що пов’язано з доступністю, ходжу, досліджую.
  • В Україні Ви теж були таким активним?
  • Наша громадська організація «Генерація успішної дії» в Стрию займалася широким спектром питань, які б покращували життя незрячих. Щось встигли зробити, щось ні. Проводили курси для людей з вадами зору на предмет комп’ютерної грамотності, знайомство з різними операційними системами, зокрема «Android». Маємо  свій клас, де є 8 комп’ютерів і все пристосовано для незрячих. Наш проект називається  «Вікно у світ». Клопотали про службу супроводу для незрячих і вона зараз працює завдячуючи міському голові Олегові Канівцю. Велика подякака всім, хто до цього долучався. Це був великий прорив для незрячих і на Львівщині Стрий перше місто, де вона реально діє. Працювали у напрямку сповіщень в маршрутних рейсах. І це вже майже запрацювало. Але я зараз не в Стрию, і перевізник «розслабився», тому цей проект призупинено. Коли повернусь, впевнений, що все запрацює. Ще наша організація писала проект з розробки 3D-моделі  найвідомішого в Стрию пам’ятника «Будителям» Т. Шевченку, Л. Українці та І. Франку. Ми його подавали вже два рази у спеціальний  культурний фонд. Вперше трохи недопрацювали сам проект, вдруге – почалася війна й зараз не до таких проектів.
  • Окрім Вашої родини в цьому будинку, де зараз проживаєте, є ще українці?
  • Так, є дві старші жіночки з м. Краматорська. У принципі, в цьому будинку проживають тільки німці.
  • Як підтримуєте свою життєву енергію, що не дає впадати в депресію, що надихає?
  • Мовний бар’єр долаю завдяки перекладачу в телефоні. Розумієте, хто хоче жити і розвиватися, той і в пустелі може нормально влаштуватися. Надихає те, що вранці прокидаюся з вірою у Бога, дякую, що живий, тому що життя українців під постійною загрозою. Якщо я опинився у безпеці, маю своє життя використовувати з користю.  Треба планувати, але й пам’ятати, що  живемо раз і не потрібно опускати руки, а треба йти вперед і працювати над собою. Це важко. Моя активність, коли я приїхав у Німеччину, трохи згасла, але я багато читаю, слідкую в соцмережах за подіями в Україні.  Встаю о 6.00 год. зранку йду на прогулянку з собакою. Влаштовую нам маленькі пробіжки дорогою, яку я вивчив. Я усім своїм колегам з організації завжди наголошую, що потрібно  активно жити, не розслаблятися й не давати оточуючим  найменшого шансу думати, що ти якийсь не такий, слабкий, безпомічний.
  • Чи змінилися Ваші внутрішні відчуття і ставлення до країни, в якій знайшли прихисток, чи плануєте щось?
  • У мене не було великого захоплення тим, що всі кажуть, нібито в Європі все краще. Тут люди працюють, заробляють кошти і живуть в своє задоволення. У них ритм життя не такий, як у нас. Все планують і тому в них є більше вільного часу на саморозвиток чи відпочинок. Робочі питання вирішують виключно в робочий час. Маю ціль – швидше опанувати мову. Це полегшить життя у рази. Далі, можливо, будуть інші цілі. Краще робити щось одне «зер гуд». Хочу закінчити  магістратуру, де я навчаюся в Україні в Рівненському водному університеті на факультеті права. Щоб Україна перемогла   і я міг з родиною повернутися в Стрий. Я не їхав у Німеччину, щоб щось планувати, залишатися тут. А нові навики, знання завжди пригодяться. Всім здоров’я. Слава Україні!

_______________

На фото: подружжя Поліщуків зі старшою донечкою

Записала Наталія КАРПЕНКОВА.

Джерело: hominvoli.stryi.org